24 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітню традицію державо творення в Україні, Верховна Рада Української Республіки урочисто проголосила незалежність України та створення самостійної української держави. З того часу весь український народ відзначає державне свято - День Незалежності.

З національним святом українського народу —

Днем незалежності — ми щиро вас вітаємо!

Добробуту, щастя, радості, натхнення,

Добра, здоров'я й злагоди зичимо.

Нехай це свято вам наснаги додає,

В майбутнє краще доля стежку прокладе.

 

На вшанування багатовікової історії українського державотворення, державної символіки незалежної України 23 серпня в Україні відзначається державне свято – День Державного Прапора України.

Державний Прапор - один з офіційних державних символів суверенітету держави. Український Державний Прапор - стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольору.

Відомо, що синьо-жовті кольори на прапорі мають щонайменше тисячолітню історію і сягають часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства.

Нині український національний синьо-жовтий прапор є державним прапором України. Впродовж історичних звершень він ставав символом боротьби за національні й соціальні права українського народу. Серце кожного українця завмирає при підйомі національного прапору. У ньому втілені віковічні прагнення до миру, праця, краса та багатство рідної землі.

Державний Прапор як символ країни є втіленням національної єдності, честі та гідності, традицій державотворення, історії та сьогодення.

З годин далеких відгомін іде
Про прадідів відвагу, мужність, славу.
Наш прапор житнім золотом цвіте;
Він – символ незалежної держави.
Знамення сяє сонцем золотим,
Небесною виблискує блакиттю…
З ним добували все, що є святим;
І нас із ним нікому не скорити!

 9 серпня виповнюється 200 років від дня народження українського громадсько-політичного і культурного діяча, поета і перекладача, члена Кирило-Мефодіївського братства Навроцького Олександра Олександровича (1823 – 1892).

Він народився в селі Антипівка Золотоніського повіту на Полтавщині (нині це Черкащина) у родині безпомісного дворянина. Олександр з дитинства терпів нестатки, його батько, поручик у відставці, помер в доволі молодому віці, а тому маєточок Навроцьких опинився під опікою братів Капністів – Івана та Олександра, колишнього учасника декабристського руху і друга Тараса Шевченка.

Брати надали допомогу в здобутті освіти хлопця. Початкову освіту він здобув у Золотоніському повітовому училищі, а потім опановував знання у класичній гімназії в Полтаві. Навроцький був одним із найкращих учнів гімназії: жадібний до знань, допитливий, надзвичайно працелюбний і відповідальний у виконанні домашніх завдань.

Справді доленосними стали роки навчання майбутнього літератора і бунтаря на філологічному факультеті (історико-філософський відділ) Київського університету св.Володимира.

З юності Навроцький, за його власним визнанням, мав нахил до римування і зберіг його до кінця днів своїх. Крім віршування Навроцький самовіддано гриз граніт науки, а згодом потрапив під вплив свого двоюрідного брата Миколи Гулака, який відзначався доволі радикальними поглядами і передав їх юнакові.

Дізнавшись про опозиційні твори Тараса Шевченка, Олександр повністю сприйняв його антикріпосницькі та антитоталітарні погляди. Кобзар дуже швидко заволодів його єством, став кумиром. Він надзвичайно активно пропагував позацензурні поезії великого поета-демократа серед студентського загалу.

Коли Навроцький дізнався про створення опозиційного Кирило-Мефодіївського товариства, то, не вагаючись ані хвилини, вступив до нього, адже безапеляційно поділяв погляди його учасників. Захоплений програмою товариства, її прогресивним духом і ідеями, Олександр наполегливо вивчав мови, історію, збирав етнографічні матеріали.

Весною 1847 року Олександр закінчив університет, приїхав до Полтави шукати роботу. Тут був заарештований у справі про причетність до Кирило-Мефодіївського братства та відправлений негайно у Санкт-Петербург.

Він утримувався в особливій камері, не раз піддавався допитам і очним ставкам. На допитах молодий опозиціонер виявив велику мужність і несхитність, він не виказав жодних таємниць товариства, рішуче відмовився свідчити проти будь-кого із соратників, не говорячи вже про свого кумира Шевченка. Він зізнався тільки в тому, що читав вірш Т. Шевченка «Сон», а решту звинувачень відкинув.

Після слідства Навроцького відправили у Вятську в’язницю на шість місяців, а потім на заслання в Єлабузький повіт, де він був писарем у земському суді.

В’язниця та заслання підірвали здоров’я Навроцького, і він захворів на сухоти. Може б і скінчилося тоді його ще молоде життя, якби не клопотання за нього перед владою княгині Варвари Репніної, Олександра Капніста та матері.

1853 року його було звільнено від поліційного нагляду. До 1858 року Навроцький служив у Петербурзі, потім у Дагестані, Новочеркаську, Миколаєві, Єревані, Темір-Хан-Шурі, де він провів значну частину своєї служби. Дослужився до рангу статського радника, одружився, мав родину.

Близько трьох десятиліть Навроцький провів на Кавказі, де і проявився його оригінальний перекладацький талант. Він переклав українською мовою майже 140 творів класиків світової літератури, серед яких – Байрон, Бернс, Шеллі, Беранже, Гейне, Гете, а також «Іліада» і «Одіссея» Гомера, першим здійснив український переклад поеми «Витязь у тигровій шкурі» Шота Руставелі (за Навроцьким – «Одягнений у барсове хутро», що відповідає грузинському оригіналу).

Більшість віршів Навроцького, які збереглися, як перекладних, так і оригінальних, написані українською мовою. Жорстокими обставинами він був відірваний від рідних місць, але служив рідній Україні, як міг. Лейтмотивом поетичної творчості стала туга за Україною, вболівання за її підневільну долю.

 

Джерело